СТРАХ ПЕРЕД МОВОЮ ЯК ПСИХОКОМПЛЕКС СУЧАСНОГО УКРАЇНЦЯ

 

Стефанія АНДРУСІВ

 

 

СТРАХ ПЕРЕД МОВОЮ ЯК ПСИХОКОМПЛЕКС СУЧАСНОГО УКРАЇНЦЯ

 

 

Страх — постійний супутник людини від народження і до смерті. Привід до страху залежить від нашого самопочуття у світі, певности чи непевности себе, психологічної захищености нашої (колективної чи індивідуальної) самости і собости, довіри чи недовіри до світу, людей і обставин – тобто від стану і функціонування екзистенційних структур особистости, що, переважно закриті вищими рівнями – соціального характеру та соціальних ролей, в екстремальних, межових ситуаціях раптово оголюються, оприявнюються, являючи людині і світові кістяк, основи буття.

Психологічна ситуація страху, афект страху – це психо-фізіологічний стан, що проявляється як внутрішнє напруження, заціпеніння тіла і душі, параліч м'язів і волі, тремтіння, "мурашки", інтенсивне потовиділення, стиснене дихання, втрата мови – оніміння, а також можливий моторний супровід: інстинктивне закривання обличчя руками, намагання утекти тощо.

Психічний та фізичний малюнок стану страху, його деталізація та інтенсивність залежать від типу страху, з-посеред яких найголовніші – три: страх реальний, страх екзистенційний і страх невротичний. Хворобливим, психопатичним типом страху є, безумовно, тільки третій, хоч і перші два при певних обставинах можуть переростати у хворобливий. Серцевиною типологічної структури страху є екзистенційний страх. Власне, він є "будівельним матеріалом" для усіх інших видів страху; в нормі він проявляється як інстинкт самозбереження, готовність до самозахисту в реальному типі страху - як реакція на реальну небезпеку із реальним об'єктом, а при психотравмах і фіксації на них – невротичний страх – різного роду фобії, неврози та психокомплекси.

Ситуацію страху породжує вже сама екзистенція людини в світі, її роздвоєння: людина належить до природи і не належить, бо є єдиною частиною природи, що усвідомлює жах свого існування, доконечність власної смерти. Людська свідомість зробила людину самотньою у світі, а самотність породила страх існування і страх смерти. Цей страх філософи-екзистенціоналісти називають тривогою, нудотою, нудьгою, турботою. Екзистенційний страх невіддільний від людини, без нього вона була б приречена на рослинне – позалюдське животіння. Потяг до страху, потреба страху, навіть перед самим собою – і до деструктивного характеру, як-от: ось провалля – чому б мені в нього не стрибнути? – має екзистенційний смисл. Страх, тривога. нудьга, нудота породжують відчуття власного безсилля, нікчемности, пригніченість, а відтак – діяльність, протест проти них, широкий вибір варіантів протидії, поведінки. Вважається, що історія людини у світі, а отже, і її страху почалася з моменту першого її вибору: зривати чи не зривати заборонений плід — вибирати чи не вибирати свободу. Людина вибрала свободу і була вигнана з раю, де за неї вибирав Бог, стала вільна, самотня і … охоплена страхом.

Є різні вікові періоди екзистенційного страху: страх народження (стиснене дихання, асфікція. смерть-народження) – прообраз усіх наступних страхів; страх у ранньому дитинстві – боязнь втратити об’єкт любови; страх кастрації у трохи пізнішому, але теж дитячому віці; страх перед батьківським авторитетом у підлітковому віці, що в дорослому оформиться у страх совісти, контрольований власним Супер-Я; страх існування (як страх самотности, смерти тощо).

У структурі людської психіки, що складається із Я (свідомість) – Воно (несвідоме) - Супер-Я (надсвідоме), саме інстанція Я є продуцентом страху, але типи страху залежать від співдії Я із іншими поверхами структури людської особистости: страх реальний – від співдії із зовнішнім світом, страх совісти – співдії Я і Супер-Я, страх невротичний – від співдії Я із Воно, індивідуальним несвідомим, а екзистенційний — співдії Я із архетипальними пластами колективного несвідомого.

Українські комплекси, серед яких найкрасномовнішим, найвідвертішим є страх перед рідною мовою, формувалися довго і на різних рівнях психіки. Це передовсім страх народження, перманентного народжування, яке ніяк не може закінчитися, - перетворення етносу в націю, страх перед необхідністю народження, лякливе небажання народитись, намагання залишитись у материнській (етнічній) утробі – щось на кшталт алегоричної фігури Дна у капелі Медічі у Флоренції Мікельанжело: творець видобуває її із кам'яної брили, а вона наче хоче залишитися каменем. Це проявляється у мовній недорікуватості багатьох українських мовців різних освітніх рівнів. Мабуть, жоден із мовців, скажімо, на телеекрані (найприступніша ілюстрація), не має такого внутрішнього конфлікту із мовою, як український, що зовні виливається у неприхований афект страху. I це – від деяких штатних працівників державного телебачення до випадкового перехожого на вулиці, "виловленого" для інтерв'ю.

Страх українця перед власною мовою формувався багаторічним страхом бути українцем, найістотнішою і найкрамольнішою прикметою якого вважалася злочинна і шкідлива мова – настільки, що її треба було забороняти явно спеціальними указами чи неявними програмами її знищення. Особливо у XX ст., яке і в світовому масштабі було століттям ґенерування, поширення і прищеплення страху. Це століття виплодило два царства страху – гітлерівську Німеччину і Радянський Союз. Хіба що Німеччина сіяла страх головно поза власною територією, а Радянський Союз культивував його і на власній. Найбільша концентрація страху була на територіях із найбільшою потенцією сепаратизму. Всім відома доля України у XX ст.: отруєна страхом, знищена страхом - "страшна" земля. I тотальне оніміння – втрата дару мови – від страху. I справді

 

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!...

Теж німих.

Це генерування страху, управління людьми за допомогою страху, маніпулювання свідомістю через страх, а в мовній політиці – державна установка на поступове знищення української мови, контроль за її структурою, лексичним складом (списки заборонених "націоналістичних" слів, словники і правописи, спрямовані на росіянізацію) – перетворили реальний страх у невротичний – у неврози страху, комплекси страху українця перед своєю мовою.

Усе це відбувалося на тлі комунізації мови взагалі, у тому числі навіть "чєловєческой" – російської . Жоден режим не оберігав так своєї монополії на слово, як комуністичний. I жодному не вдалося до такої міри заволодіти мовою і пристосувати до своєї мети. А мета – підкорення людини не тільки фізичне, а й психічне за допомогою страху і мови: її уніфікації, обмеження лексичного запасу, усування "зайвих", "шкідливих" слів (не буде протесту, вибуху, якщо не буде слів. якими вони оформляються-мисляться, бо не можна мислити про щось, що не має назви). домінування військової та воєнної лексики ("бій" за врожай, успішність, мир, виховання молоді в дусі, за прогрес і т. п.), вихолощення смислу, спрощення усіх мовних форм і процесу мовлення до магічних заклинань, їх ритуальне повторення, що діяло, як масовий гіпноз.

Крім того, така мовна політика була і важливим засобом деперсоналізації, деіндивідуалізації свідомости, виховання гомосовєтікуса. Тільки людині властиво усвідомлювати існування власного "Я" у світі, а радянський волапюк (новомова, дерев'яна мова і т. п.) заважає функціонуванню цього "Я", ослаблює чи й усуває його. нав'язуючи замість нього "Ми", що закріплює у мові обмеження ролі індивідуального у позамовній дійсності на користь колективного, об'єднаного ідеологією і підпорядкованого їй. "Ми" як об'єднана позитивними цінностями спільнота протиставляється негативно забарвленій спільноті "Вони" (капіталісти, реакційні сили тощо). Опозиція Ми/Вони, що по-маніхейськи ділила світ на добро (все "наше") і зло (все не "наше"), розколювала його і просторово на дихтомію Тут/Там, що теж безмежно звужувало світ мови. Маловживане "Я" означало, що настільки ж маловживаним було в текстах новомови "Ти" – тобто діалог як такий. "Ми" було затишком, комфортабельним житлом для обезвладнених, здеперсоналізованих людей, і чим теплішою була атмосфера у стінах "Ми", тим ненависнішими виглядали "Вони". А що "Вони" були не тільки за океаном, а й серед "Нас", то кожен мусів боятися хоч якоїсь причетности до "Них". Цей реальний страх (кожен міг бути заарештований за це і розстріляний) завдяки своїй тотальності і невідворотності скоро перетворився у невротичний, токсичний страх. Цей всезагальний безконечний антикарнавал, квазікарнавал — життя навиворіт, де всі громадяни були учасниками, всі могли бути одночасно суддями і підсудними, підслуховуваними і підслуховувачама. жертвами і катами, постійно мінятися місцями, переміщуючись зверху вниз і знизу вверх, міняти одежу і ролі, де всі норми звичайного життя були відмінені (любов батьків до дітей і дітей до батьків, до рідного). де панували фамільярні стосунки (парткоми розбирали події приватного життя), карнавальні кощунства (проти Бога. Церкви, родини), поливання брудом, висміювання авторитетів (ворогів народу, капіталістів), карнавальне самозванство (батько народів. СРСР – оплот миру, пролетарські та селянські – син бідного селянина – біографії в індивідуальному масштабі), площа, де народний "хор" завжди готовий радісно марширувати, кричати "ура", слухняно сміятися. демонструючи формулу "жіть стало вєсєлєй", — служив не проективній розрядці, усуненню психічної напруги, а навпаки, її нагромадженню, створенню атмосфери масового психозу й істерії страху. I це, закріплене, закорінене шоковою силою у несвідомому, на всіх поверхах психічної структури, залишиться там надовго. Легше змінити владу, ніж гомосовєтікусну психологію та її вербальне вираження, як і страх гомосовєтікуса перед мовою. Цей страх (не сказати зайвого, щоби не підслухали і не донесли) в українців був подвійним, бо страшно було говорити саме українською – буржуазно-націоналістичною – мовою, що було рівнозначним до приналежности до "Вони". а отже, страху втратити затишок "Ми". Саме все українське у багаторічному комуністичному квазікарнавалі було завжди висміюване, розвінчуване, знаходилось завше внизу (правда, згідно із законами жанру, дещо з політичних міркувань піднімалось наверх, увінчувалося, наприклад, вишиванка в Постишева чи Хрущова, дні української культури в Москві тощо), добре сплановані карнавальні кощунства були спрямовані проти історії, Церкви, традицій, культури, мови – всього, що було пов'язане із національною самосвідомістю. Самозванство і переодягання в українському карнавальному варіанті – це передовсім переодягання української історії в російські шати (повне привласнення історії Київської Руси), перетворення українських культурних діячів у російських, а те, що не піддавалося переодяганню-перелицюванню, - у блазенські ковпаки чи брудні одежі зрадництва. I упокорений український "хор", проріджений судовими процесами, відстрілами, голодом, виселеннями, супроводжував це дійство на площах українськими танцями в народних строях (навіть у чорнобильському травні), але спілкувався в переважній масі вже на "общєпонятном". Та російська в українських устах переважно є не зовсім російською, наче несправжньою, карнавально переодягненою мовою.

Українець, як Едип, убив свого батька – свою самість, мову, і вертається вона до нього хіба в пісні за столом чи, як у героя новели Ю. Щербака, у передсмертному маренні. Але й убив і дар мови. Новою, прибраною замість убитої у собі рідною мовою українці ще можуть спілкуватися, виражати свою аґресію, але не можуть творити (свідчення тому, наприклад, російськомовні фільми кіностудії імени Довженка). I рідною теж: між його свідомістю і архетипальними, творчими пластами мови стоїть Едипів комплекс – почуття вини, ненависть до себе, що зовні проявляється як ненависть до мови, страх перед мовою та інші деструктивні почуття, що їх психолога називають синдромом розкладу. Задавнені комплекси меншовартости, викликані знеціненням, розвінчанням усього українського протягом довготривалого часу, відсутністю до нас любови в авторитетних інстанцій і браком любови до себе в нас самих, помножені на систематичну антиукраїнську пропаґанду в Україні, на провали нашої держави в політиці та особливо економіці, тотальне зубожіння, інфляція наших карнавальних грошей, що неодмінно супроводжується і інфляцією нашого патріотизму, розчаруванням і розгубленістю, заважають підняти престиж української мови, усунути страх перед мовою і в українській державі. Навіть зараз у незалежній Україні наша мова залежна: залежна від і далі насаджуваної російської. від нашого страху перед нею і за неї.

Страх перед рідною мовою мають нині не тільки ті українці, що зреклися її, убивши в собі, а й ті, що зберегли її в своїх родинах, у щоденній вербальній практиці. Українці і далі бояться за свою мову, бояться того, що форсовано нав'язувана російська поглине її – так мати боїться за свою хвору дитину, породжуючи своєю любов'ю і страхом комплекси і в себе, і в дитини.

Смерть мови в свідомості однієї категорії українців чи постійна загроза її смерти в іншої породили в них синдром безбатченківства, сирітства і…сирітську мову: сирота говорить тихо, дуже тихо, сирота поштивий і порядний, має скромні потреби, претендує на дуже малу площу (у кутку, біля дверей), мучиться відчуттям своєї зайвости, другорядности та незахищености у світі, а сироти-українці – ще й проблемою ідентифікації через сирітськи неточне імя-самоназву: руси – русичі – малороси – хахли – рутенці – русини – українці?

Історія української мови у XX (і не тільки) столітті – то безнастанна боротьба національної еліти за те, щоб не дати умерти мові – так  борються у реанімації за життя важкохворого: лежати, не ходити, не палити, їсти протерті супчики і каші. Не всі здатні на жертовне спілкування із важкохворими – тікають на свіже повітря, до сонця, сміху і... чужої мови. Звідси великий розрив між елітарною українською мовою, стилістично виробленою, але занадто причесаною, дистильованою, штучно гарною, і мовою звичайних мовців. А мова, яка не покриває усієї нації, так чи так стає недомовою.

Страх за мову, відповідальність за неї породили особливий жертовно-месіанський комплекс у "правильних" мовців і надмірну серйозність, особливу цнотливість нашої мови – цнотливість підстаркуватої панни, до якої "ніхто не залицявся, не жартував". У голові сучасного українського мовця – свідомого і освіченого – мусить постійно працювати мовний селектор, ВПС – суворий контроль за правильність мовлення, культурою мовлення – можливими росіянізмами, кальками і т. а, що угніздились у нашій мові через постійне бомбардування її тіла ін'єкціями російщизни. Але при цьому втрачається спонтанність, безпосередність мовлення; раціональне роздумування над кожним словом теж породжує страх перед мовою. Говорити по-українськи замість радости мовлення, задоволення від мови часто зводиться до обов'язку перед мовою, психологічного дискомфорту і невдоволення собою і... мовою. Українська мова в антиукраїнському мовному світі деяких українських міст хочеш-не хочеш набуває прикмет демонстративного і навіть провокативного мовлення і викликає страх перед помстою мовців-відступників (як у дресирувальників у клітці лева?) чи готовність страждати за мову і страх самотности в мові. Терпляча, вперта, демонстративна україномовність галичан поза Галичиною (тут вона цілком органічна, хоча теж обтяжена своїми, галицькими, страхами перед мовою) майже перетворилася у нашу другу (чи першу?) професію, місію. А мовне місіонерство – теж явище позамовне – істеричне за природою чи близьке до цього.

У стабільному, природному україномовному середовищі страх перед мовою проявляється і як страх перед граматикою, гріхом помилки. Правопис наш недовершений, громіздкий, часто нелогічний, вивчиш його нелегко, але, принаймні пунктуацію та орфографію, можна. Тим часом тотальна неграмотність багатьох, навіть високо освічених, українських мовців дає підстави припускати, що, вірогідно, найбільше бояться мови ті, що викладають її у школах, особливо початкових (середніх також), бо інтенсивність цього страху виказує його дитяче походження.

Звісно, у ситуації гострої судинної недостатности нашої мови через зменшення потоків "крови" мовців, що живлять її центральну нервову систему, потрібне радикальне лікування: державний захист мови, як це роблять інші держави із цілком благополучним станом своїх національних мов, наприклад, . Франція, негаласливе, спокійне, але послідовне запровадження Закону про мови, хоч досить недолугого, але Закону, під орудою якогось конкретного державного органу. У таких інституціях, як телебачення, що, крім усього іншого, є всеукраїнською школою мовлення, треба б запровадити якісь мовні інстанції, які мали б, якщо не бути "ситом" при відборі працівників, то принаймні навчити їх правильної української вимови перед тим, як вони появляться на екрані. Звичайно, це вже потроху робиться: і на УТ появилися нові диктори з хорошою вимовою, природньою мовною поведінкою, і ІСТУ, справді в цьому плані "зірка телебачення України", постійно демонструє бездоганне українське мовлення, і "Вікна" запровадили сумно-іронічну манеру накладати український переклад на неукраїнські тексти своїх респондентів (правда, деколи це подвійна іронія: український текст має таку саму російську фонетику). Але все це винятки. Українське телебачення продовжує жити застрашено-правильною, поштиво-нудною сиріткою, двомовним за природою, бо в мовленні багатьох теле-манів домінує постійно психологічно присутня російська: вони думають по-російськи, з натугою перекладаючи на неоковирну українську, вимовляють російські слова по-російськи, ущільнюючи до мінімуму фізичний і психологічний простір в'ялої, вихолощеної української. Само собою, таким же є і зміст. Думаю, не випадково нові українські телепрограми, нові концептуально, прибирають собі назви, за якими, без сумніву, стоять, усвідомлені чи, несвідомі, наміри подолання, розширення цього мовно-мисленнєвого простору: "Вікна", "Новамова".

Контроль, Закон, звичайно, не поліпшать відразу і масово стосунки українського мовця із мовою, можливо, на якийсь час і погіршать, викликавши спротив певним моментом примусу, що має у собі усякий закон, очевидно, ще більше посилить страх перед мовою, за яким, як уже було сказано, стоїть або ненависть до себе і своєї мови – Едипів комплекс, або страх за мову, почуття обов'язку і вини, потреба кари і страждання – гіпертрофоване Супер-Я, певна форма колективного мазохізму.

Потрібні ще й нові концепції у викладанні мови, нові, можливо, навіть зухвалі, провокативні методики. Досі центральним у процесі навчання мови, формуванні взаємин українця із своєю мовою був арґумент із сфери Супер-Я, яке є у структурі людської психіки представником усіх моральних норм і обмежень, поборником самовдосконалення, носієм традиції, совісти, обов'язку: рідна мова – це найдорожчий скарб у житті людини, святиня. Це так. Але, з одного боку, Супер-Я дитини чи підлітка щойно починає формуватися і то за образом і подобою Батька, тож це, вірогідно, і в дитини буде та сама ущербна психіка: або недооформлене через наявність Едипового комплексу Супер-Я батька, що зрікся рідної мови, або гіпертрофоване Супер-Я батька-патріота. А це в обидвох випадках збільшення страху перед мовою. 3 другого боку, навіть без впливу батьківської інстанції (наприклад, коли дитина ідентифікує себе із Супер-Я не батька, а вчителя) цей арґумент викликатиме страх перед мовою: скарб шанують, але ховають далеко від очей, від щоденного життя; із святинею теж не живуть – на неї моляться, її бояться. А з мовою і в мові треба жити, бавитись із нею, хитрувати з нею, мати від неї задоволення, кидатись, як у глибоку воду, пливти і тішитись водою-мовою або мнути, як глину, і творити нею і з нею свій світ, як першобог Гончар ліпив світ, людей і їх долі. Світ і постав у слові і через слово: спочатку було Слово, і Слово було Богом... Світ, космос творився словом через омовлення, називання речей, сущого. У кожному слові, як у міфі, закладений космогонічний смисл, космогонічна сила, те, що Шевченко називав "Божим кадилом", "кадилом істини". Ці космогонічні, архетипальні пласти слова, мови є її кров'ю, живильними космологічними водами, її ядром, житлом Бога у ній, самістю. Охопленому страхом перед мовою доступні лише назверхні референтивно-предметно-логіко-комунікативні пласти мови, мовна маска; психокомплекс, передовсім Едипів, що будується на ненависті до себе як до українця і ненависти до своєї мови, страху перед нею, начисто закриває йому доступ до живих, архетипально-міфологічних, космогонічних потоків рідної мови – того, що мову робить мовою, а мовлення – радістю буття – буття у мові і буття у світі.