Італійська мова - одна з романських мов (італо-романська підгрупа). Офіційна мова Італії, Ватикану (поряд з латинською мовою), республіки Сан-Марино и Швейцарської Конфедерації (поряд з німецькою, французькою та швейцарською ретороманською). Італійська мова також розповсюджена в США, Німеччині, Аргентині, Франції, Бельгії, Ефіопії, Сомалі, Лівії та на Мальті.
Загальна кількість людей, які розмовляють італійською, - 65 млн. Діалекти в Італії утворюють північну (п'ємонтський, лігурійський, ломбардський, емільянський, венеціанський), центральну (тосканський, умбрійський, римський, корсиканський) та південну (неаполітанський, абруцький, анулійський, калабрійський, сицилійський) групи; існує більше 100 говорів. Діалектні відмінності є значними, особливо в галузі фонетики та лексики.
Італійська мова ближча до латинської, ніж інші романські мови. Найбільш характерні ознаки - вокалічне закінчення (відсутність приголосних в кінці слів) у власне італійській лексиці та здатність наголосу падати на будь-який склад.
В основі літературної італійської мови лежить флорентійський говір тосканського діалекту. Перші писемні пам'ятки італійської мови відносяться до 10 ст. Мова Данте, Боккаччо, Петрарки відіграла велику роль в становленні літературної італійської мови («тосканського вольгаре») та лягла в основу Словника Академії Круска (1612).
Вирішальний внесок в становлення італійської мови, як загальнонаціональної, зробив класик італійської літератури і філолог А. Мандзоні. Поряд з літературою, написаною італійською мовою, продовжує видаватись література, написана на діалектах. Для більшості населення характерною є диглосія (володіння загальнонаціональною мовою та діалектом). Під впливом діалектів утворились регіональні варіанти італійської мови.
Писемність на базі латинського алфавіту.
